Volunteer Management Camp. Розмови поза панельними дискусіями.
Чому волонтерство в зоні бойових дій
не для кожного?
Олександра Дворецька, засновниця фонду «Восток SOS», розповіла, як починалася робота організації та в чому її особливості.
Volunteer Management Camp — місце зустрічі активістів, готових ділитися власним досвідом і незалежною думкою. Серед них — Олександра Дворецька, засновниця фонду «Восток SOS», який здійснює допомогу внутрішнім переселенцям зі сходу та Криму.
Виклики стають комплексними і тому більш складними.
Чи змінилася структура та мета організації разом зі змінами в країні від 2014-го й дотепер?

Широко ми свою місію залишаємо незмінною: намагаємося подолати негативні наслідки збройного конфлікту та окупації Криму. Але тепер виклики стають комплексними і тому більш складними. Спочатку нам здавалося, усе що ми повинні робити — це терміново знаходити для людей тимчасове житло. Багато хто орієнтувався на те, що їхні діти підуть у школу вже в Луганську та Донецьку. Проте коли літо закінчилося Іловайськом, стало зрозуміло, що є потреба в оформленні дітей до садочків та шкіл, а дорослих — на постійну роботу. Кожен з нових напрямків організації виникав залежно від зовнішніх обставин.
Перший напрямок, який з'явився у серпні 2014-го року, був створений для відновлення життя міст, що були захоплені бойовиками. У Фейсбуці досі є сторінка «ВостокSOS. Освобожденные города». Загалом ми не мали нічого, окрім голого бажання.

Я пам'ятаю, спочатку ми зібрали їжу: хтось дав мішки з крупами, хтось консерви. Потім ми сказали: «Окей, ладно. Необхідне вже зібрали. Тепер потрібна тільки машина». Першого разу догрузили машини військових. Згодом наш друг запропонував купити спільне авто для нашої та його організацій. Мовляв, віддасте гроші, коли вони у вас будуть. У результаті він ні разу не користувався цією машиною, а ми поки так і не повернули кошти. Ця автівка виручає до сьогодні. На ній ми проїхали більше сотні міст уздовж лінії розмежування в Донецькій та Луганській областях.
Загалом ми не мали нічого, окрім голого бажання.
«ВостокSOS» — це реагування на потреби. Кожен напрям починався не як проект, а як волонтерство.
Більш серйозні напрями виникли слідом за подіями: людей почали брати в полон. Наш колега потрапив у полон 25 травня, у день президентських виборів. Він просто не сподобався людям на якомусь блокпосту. Ми задіяли всі можливі засоби і звільнили його за чотири дні. Він досі не реабілітувався.

Ми зрозуміли, що є сотні схожих людей, чиї родичі розгублені. Нас 50, у нас зв'язки в громадському секторі, але ми не можемо нічого вдіяти. То як діяти звичайним людям? «ВостокSOS» — це реагування на потреби. Кожен напрям починався не як проект, а як волонтерство.

Єдиний серйозний кістяк, що ми мали, — декілька людей з луганського правозахисного центру «Поступ», а також я і двоє наших юристів із Криму. «Восток SOS» — волонтерська організація, яка стала професійною і залучає нові сили.
Яка особливість невеликих містечок в окупованій території?

Там справді не працюють соціальні мережі. Найефективнішими залишаються приватні контакти і зв'язок по телефону. Кожен захід краще робити в два кола: спочатку проінформувати, що саме буде, поспілкуватися з людьми особисто й зрозуміти, чи варто їх запрошувати, а потім узгоджувати час.

Офіс у Сєвєродонецьку починає працювати о восьмій ранку, а після четвертої вечора там нічого не відбувається. Треба враховувати такі місцеві нюанси, бо взимку блокпости працюють до 17-ої години. У нічний час ніхто вже не виходить з дому. У Києві це важко уявити. Часто до нас звертаються партнери, мовляв, ми запланували захід, а люди не подаються. Виявляється, об 11:30 вони починають реєстрацію, о 12.00 початок, о 18-ій завершення … а це просто не працюватиме.
Кожен захід краще робити в два кола: спочатку проінформувати, що саме буде, поспілкуватися з людьми особисто й зрозуміти, чи варто їх запрошувати, а потім узгоджувати час.
Як ви працюєте з місцевим населенням та про що говорите?

Щодо людей я вважаю цілком правильним інвестувати зусилля у тих, хто перебуває на лінії розмежування. Я не бачила жодних студентів із Харківської чи Київської області, які хочуть поїхати на Луганщину навчатися. Усі навпаки їдуть звідти. Ніхто, окрім військових чи працівників служби безпеки, не планує там будувати кар'єру. Ми так і кажемо активним людям: «До вас ніхто не захоче їхати, тільки від вас залежить якість життя (зрозуміло, що не мир)».

Думають, наче після Революції Гідності там усе змінилося. Ні, там сидять такі ж корупціонери, яких треба контролювати. Цього можна досягти лише зусиллями місцевих спільнот. Бо ті, хто приїжджає на один-два семінари не прослідкують, що школи так і не відремонтовані, що котлован для створення нової системи опалення так і стоїть розкопаний. Без локальної активності життя не зміниться.

Ми іноді сваримося з великими гарними організаціями, де всі чудово говорять англійською (проте іноді не знають ні російської, ні української: тобто з місцевими взагалі не спілкуються). Вони приїжджають на броньованих білих машинах, якось там працюють, витрачають великі кошти, а потім забираються геть. І нічого не залишається, окрім гуманітарної допомоги, яку вони роздали.
Постійно говоримо людям, що все залежить тільки від них. Більшість нашої команди також внутрішньо переміщені особи. Ми для них свої: не ті, хто приїхали навчати життю, а ті, які поруч з ними намагаються допомогти.
Наша позиція така, що навчити місцевого активіста втілювати проекти важливіше, ніж робити їх самим. Ми найбільше працюємо в Луганській області, бо вона найменш доступна. Там дуже мало організацій. Я завжди жартую, що якби ми балотувалися в Луганській області на вибори, то могли б виграти.
Ми змагаємося за кожну ініціативу, за міста щастя.
Волонтер — це не дитина.
Він повинен сам оцінювати ризики.
Чи може організація гарантувати волонтерам певну безпеку?

У нашій країні гарантувати безпеку волонтеру ми не можемо, хіба мінімізувати певні ризики. Ми не беремо людей, які бояться. Очевидно, що волонтер це людини, яка повинна чітко розуміти, куди, навіщо вона їде. Деякі попереджають: «Ми їдемо в Сєвєродонецьк, але далі — ні», а деяким за програмою європейського волонтерства забезпечено наближення до лінії зіткнення (це їхнє право).

Волонтер — це не дитина. Він повинен сам оцінювати ризики. У будь-якому разі, коли ти їдеш на схід, то будеш спілкуватися на блокпостах із військовими, у тебе перевірятимуть документи. Тут має бути й витримка, й етика, й готовність до будь-чого (дві години в черзі, перевірка особистих речей). У Сєвєродонецьку є можливість проводити час із дітьми/дорослими, проводити для них майстер-класи, лекції. Проте якщо хочеш побачити населення, постраждале внаслідок конфлікту, допомогти їм, до цього треба бути готовим.
Як діє організація, якщо волонтер раптово відмовляється від узятої на себе відповідальності?

Були випадки, коли люди залишались у певному населеному пункті, а інша частина місії рухалася далі. У кожного є своє стоп-слово. Волонтер повинен розуміти, що їде командою, і якщо в дорозі він раптом передумає, його просто висадять на вокзалі.

Ніхто нічого не передбачає. Погана інфраструктура, розбиті дороги, холодна погода — важка логістична складова. У деяких містах немає, де погрітися, і водночас немає людей. Тоді розумієш, що найближчі чотири години ти будеш мерзнути і пити чай з термосу.

Ми специфічна організація. Можливо, «Восток SOS» не найкращий варіант, куди потрібно звернутися людині, яка відчула потребу творити добро. Деякі не готові підписувати контракт на три роки, але хочуть долучитись до волонтерства на більш короткий термін — ми даємо таку можливість. Проте ми не дуже інклюзивні. У нас високі вимоги. Перш за все, це готовність людини відповідати за власне життя. У процесі бойових дій ніхто не буде проводити інструктаж щодо того лягати на підлогу чи не лягати або бігти чи не бігти.
Аби працювати стабільно та ефективно, команда «Восток SOS» потребує фінансової підтримки.
Поліна Гоч
Журналістка Ukrainian Volunteer Service
Олександра Черниш
Фотографиня Ukrainian Volunteer Service
Як тобі матеріал?
Нічого нового.
Цікаво!
Надихнуло волонтерити!
Поширити!
Інші статті