Ольга Діденко
Олексій Сапіга:
«Волонтерство повинно бути нормою»
Інтерв'ю
«Будуємо Україну Разом» — культурно-освітній проект, який народився у 2014 році. Спочатку команда проекту організовувала табори на сході України, аби відбудовувати зруйновані будівлі. Зараз БУР допомагає відновляти будинки переселенцям, малозабезпеченим, сім'ям героїв АТО та багатодітним родинам. Приэднатися до проекту може будь-хто: треба лише заповнити форму волонтера.

Олексій Сапіга, один з менеджерів проекту, розповідає про людей, які їдуть до таборів, про упередженість та майбутнє волонтерства в Україні.
— Чим ти займаєшся у БУРі?
— Спочатку я сам їздив до таборів і займався комунікацією з місцевими мешканцями та організацією заходів. Ще у таборах я слідкував за волонтерами: дивився, щоб під час будівлі, вони робили власні висновки. Хочеться, щоб коли учасники повертаються додому, вони думали: «Я вже відповідальний, якщо я бачу проблему у своїй квартирі чи під'їзді, я її вирішую».

З вересня у нас з'явилася школа проектного менеджменту БУРLAB — зараз це моє завдання. Ми збираємо волонтерів та ініціативних людей з міст, де проводили табори, і проводимо для них тренінги. Розповідаємо багато чого: від "як знайти ідею проекту" до "як залучити інвестиції для реалізації проекту". Цього року на БУРLAB було два напрямки навчання: громадські проекти та бізнес.

Зараз я підтримую проекти, які виграли грант після БУРLAB: дізнаюсь, чи все в них окей, допомагаю вирішувати проблеми, якщо вони в них є.

З досвіду минулих років — БУР весь час намагається еволюціювати. Спочатку допомагали малим містам, потім великим, потім не тільки на сході, бо проблеми існують всюди.

Зараз завдання номер один — щоб організація таборів та відбудов залежала не тільки від нас, а й від місцевих координаторів. Коли ми були зацікавлені більше за місцевих, нічого не виходило. Бувало, що ніхто не приходив, а для нас важливо об'єднувати місцевих, знайомити їх та створювати ком'юніті. Після нас щось повинно лишатись.
— Чи стикались ви з упередженістю на таборах?
— Стикалися. Зазвичай це дуже по-різному. Упередженість була, коли допомагали неблагополучній родині, а біля них жили також наблагополучні сусіди. Вони одразу обурилися: «Ось їм допомагають, а нам ні». Починали лаяти на волонтерів, що ремонт заважає. А потім розуміли, що можуть теоретично теж щось отримати і починали лаяти на сусідів.

Авжеж говорили, що ми страждали фігнею. Але зараз такого чуємо менше. Якщо в 2014 році критикували нас, коли ми малювали патріотричні мурали на Сході, то зараз такого менше. Багато людей звідти змінили своє ставлення. У Лисичанську, наприклад, люди, які дуже упереджено ставилися до України, спілкувалися з нашими волонтерами і поступово змінювали думку, розуміли, що всюди люди.

З владою бували проблеми. Десь влада дуже позитивно ставиться, десь дуже пасивно. Десь дуже підтримують, десь ігнорують і заважають.
— Чому люди їдуть на табори?
— Є люди, які їдуть через "двіж". Але найкращі табори — коли волонтери цілеспрямовано їдуть допомагати. Табори, де лише весело, мені подобаються найменше. Для мене важливо, щоб люди продуктивні були.

Насправді, весело завжди. Але коли люди більш свідомі — ти витрачаєш менше часу, щоб щось пояснювати. Тоді всі на одній хвилі, виникає синергія, всі готові робити, всі ініціативні.

Не знаю, наскільки сильно люди змінюються після таборів. Я не вірю, що тиждень часу може докорінно змінити людину. Бо треба багато працювати, щоб змінити себе. Тиждень — то замало. Він може дати зрушення в голові, але з цим треба постійно працювати.
— А хто їде?
— Більшість волонтерів — молодь. Були люди старшого віку, десь п'ятидесяти років. Цього року до нас долучилася дівчинка 14 років. Але в середньому вік волонтерів десь 17-20. Приїжджають з усієї України та з закордону. З Білорусі молодь, наприклад. З Америки люди старші, 26-27 років. Всім подобається.
— Як люди дізнаються про вас з закордону?
— Люди з Америки через знайомих дізналися, потім вони підтягнули своїх знайомих. Приїжджав ще окремо хлопець з Америки. У нього викладач в університеті сам зі Львова і він розповів, що є така можливість поїхати в Україну. Ось той і приїхав. Він допитливий: їздить всюди, дивиться, щось дізнається. Я з ним найбільше подружився з тієї американської делегації. Говорив, що вдома у нього переживання були, а тут відпустило. Не знаю, чи це в Україні, чи в нашому проекті, але він казав, що спокій з'явився, добре стало.
— Багато людей залишаються з вами волонтерити далі?
— Ми стараємося, щоб такого не було, намагаємося залучити різних людей. Цього року були табори з березня по жовтень, декілька людей були, які їздили увесь цей час. Бувало, що люди приїжджали на декілька таборів. Ми стараємося, щоб це були одиничні випадки.
— Як ти вважаєш, яке майбутнє волонтерства в Україні?
— Можу сказати, як я хочу, щоб це було.

Не повинно бути асоціації, що волонтери — це жертовні люди. Волонтерство повинно бути нормою, практикою. Бо, насправді, волонтерство — це не тільки допомагати бідним чи щось таке. Є багато варіантів волонтерства, де ти отримуєш професійний досвід. Всьому, що я практично знаю і вмію, я навчився на таких волонтерських проектах. Це і робота в інтернеті, і графічний дизайн, навіть на гітарі якось навчився грати.

У головах людей повинно бути: що це нормально — піти комусь допомогти, бути відповідальним за своє оточення. Волонтерство повинно стати звичайною справою для кожного українця.
Ольга Діденко

© Ukrainian Volunteer Service
© Respectfully designed by Chipmunk Design Stufio